Історія “Волоцюги” почалася не з бізнес-плану і не з красивої презентації. Максим проходив реабілітацію після важкого поранення, а Руслан та Олександр щойно повернулися після років російського полону. У реабілітаційному центрі “Лісова Поляна” їх звела тривога: під час атаки вони спустилися в укриття, познайомилися і з того моменту почали триматися разом.

Максим до повноліття вивіз родину за кордон, а потім повернувся в Україну і пішов служити. Руслан та Олександр — маріупольці, оборонці міста, які пройшли полон. Їхній спільний досвід не став рекламним прийомом. Він став причиною робити свою справу чесно, без театральності.

У полоні Руслана й Олександра змушували шити. Це був примус, а не ремесло за бажанням. Після звільнення хлопці вирішили переосмислити цей досвід: повернути собі контроль над тим, що колись було інструментом тиску, і зробити з нього власну справу.

Так з’явився напрям швейного виробництва. Максим вклав у старт свої ветеранські виплати після поранення, хлопці — допомогу після повернення з полону. У Києві вони знайшли приміщення, зробили ремонт, закупили машинки і почали вчитися працювати вже на волі, для себе і для людей, які розуміють ціну свободи.

У їхньому розумінні “Волоцюга” — це людина, яка рухається своїм шляхом і не просить дозволу бути собою. У назві є вуличний ритм, районний характер, спорт, дорога, Маріуполь, фронт, полон і повернення.

Тому бренд не намагається виглядати “модним” через чужу естетику. Він говорить через функцію: поясні сумки, одяг, аксесуари, міцні матеріали, прямий крій, робочий цех і люди, які відповідають за шов власними руками.

“Волоцюга” працює як швейне виробництво і поступово збирає власний бренд. Команда бере замовлення, тренує навички, залучає цивільних працівників і шукає людей, які готові працювати в майстерні без армійщини, але з відповідальністю.

Їхня мета ширша за продаж речей. Вони хочуть, щоб одяг нагадував про Маріуполь, полон, військових і ціну свободи. Не плакатом, не гаслом, а річчю, яку можна носити щодня.